НАЙТИ ДОКУМЕНТ
Постанова № 1001 від 21.07.2006Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року
Текст документа по состоянию на 2 июля 2009 года
<< Назад |
<<< Главная страница
Стр. 2
Статево-вікова піраміда населення на початок 2005 року
( 1001а-2006-п )
Значну роль у формуванні чисельності населення у майбутньому
відіграватиме зовнішня міграція. Процес глобалізації, формування
транснаціональних ринків праці та значне відставання України в
економічному розвитку від країн з розвинутою економікою спонукає
найактивніші та конкурентоспроможні верстви населення до пошуків
роботи за кордоном. Однак, за прогнозними розрахунками, очікується
поступове зменшення відпливу населення за межі країни, а починаючи
з 2009 року сальдо міграції зміниться на позитивне (у 2005 році
сальдо міграції було позитивне - 4,6 тис. осіб).
Від'ємне сальдо зовнішньої міграції у 2004 році дорівнювало
7,6 тис. осіб і формувалося переважно за рахунок міграційних
потоків до економічно розвинутих країн, зокрема таких, як
Німеччина, США, Ізраїль, Канада, Угорщина, Чехія. Міграція до цих
країн має переважно "еміграційний характер": кількість вибулих до
них у 2-20 разів перевищує число прибулих з них до України. Так, у
2004 році з України до Німеччини виїхало на постійне проживання
7 тис. осіб, а прибуло 0,4 тис., до Ізраїлю - відповідно
2,4 тис. і 1,4 тис., Канади - 493 і 53 особи.
У розрізі регіонів від'ємне сальдо міждержавної міграції
упродовж 2004 року спостерігалося у 21 регіоні України. Найвищий
рівень міграційного скорочення зареєстровано у Закарпатській
області - 0,9 особи на 1 тис. жителів, Луганській - 0,7,
Чернівецькій та Рівненській - 0,6. У шести регіонах (Одеська
область, Автономна Республіка Крим, Київська область,
мм. Севастополь та Київ і Миколаївська область зареєстровано
позитивне сальдо зовнішньої міграції - від 0,5 до 0,01 особи.
Рівень економічного розвитку. У період 1996-1999 років
спостерігалося зниження валової доданої вартості (у 1996 році - на
9,6 відсотка, що мало місце в усіх регіонах країни; 1997 - 4,2 (у
26 регіонах), 1998 - 3 (у 24 регіонах), 1999 - 0,4 відсотка (у
16 регіонах). Починаючи з 2000 року активізується виробничий
сектор економіки, про що свідчить зростання валової доданої
вартості протягом 2001-2004 років в усіх регіонах. У 2001 році
приріст валової доданої вартості варіював від 3,6 (Київська
область) до 21,4 відсотка (м. Київ), 2002 - від 1,3 (Херсонська
область) до 17,1 (Полтавська область), 2003 - від 1,9
(Кіровоградська область) до 18,7 (Закарпатська область) та у 2004
році - від 7 (Тернопільська область) до 22 відсотків (Волинська
область).
Найвищого рівня розвитку серед регіонів досягнуто в м. Києві
(валова додана вартість у фактичних цінах на одну особу у
2001-2004 роках утричі перевищувала середнє значення по Україні),
а найнижчого, за підсумками 2004 року, у Тернопільській області
(на 51 відсоток менше середнього рівня). У цілому з 27 регіонів
лише у п'яти (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька та
Полтавська області) частка валової доданої вартості, що припадала
на одну особу, була вища за середню по Україні. На ці п'ять
регіонів припадає 48 відсотків усієї валової доданої вартості.
Концентрація економічного потенціалу в зазначених регіонах значно
впливає на рівень і темпи розвитку країни в цілому.
Валова додана вартість у розрахунку
на одного жителя у 2003 році, гривень
( 1001а-2006-п )
Валова додана вартість у розрахунку
на одного жителя у 2004 році, гривень
( 1001а-2006-п )
Зростання протягом останніх чотирьох років обсягу валової
доданої вартості в усіх регіонах країни супроводжується незначною
їх диференціацією за цим показником: співвідношення мінімального
та максимального його значення у фактичних цінах на одну особу
зросло з 2,3 раза у 2001 році до 2,7 - у 2004 році (без урахування
м. Києва). За аналогічний період диференціація регіонів за цим же
показником з урахуванням м. Києва зросла до 6,8 проти 5,9 у
2001 році. Це пояснюється особливим столичним статусом, потужним
ресурсним потенціалом міста, що об'єктивно зумовлює переваги його
розвитку порівняно з іншими регіонами.
Зберігаються значні відмінності за структурою валової доданої
вартості, яка в усіх регіонах (крім м. Києва) істотно
відрізняється від структури європейських країн. Зокрема, частка
промисловості у виробництві валової доданої вартості у 10 регіонах
становить менш як 20 відсотків, а у Донецькій, Луганській,
Дніпропетровській, Полтавській та Запорізькій областях -
40 відсотків. У 12 регіонах дуже висока питома вага сільського
господарства у виробництві валової доданої вартості - понад
20 відсотків. У 17 регіонах зросла питома вага сфери послуг, проте
їх якість залишається невисокою.
Структура валової вартості за економічними видами
діяльності у 2004 році
( 1001а-2006-п )
Галузева інфраструктура. Регіони відзначаються низьким рівнем
розвитку транспортної мережі.
Мережа автомобільних доріг. Протяжність мережі автомобільних
доріг загального користування становить 169,4 тис. кілометрів, з
них 164,8 тис., або 97,2 відсотка, - з твердим покриттям. Для
порівняння: у Франції протяжність автомобільних доріг більша у
5,8 раза, в Італії - 4,8 (815 тис. кілометрів), Великобританії -
2,4 (416 тис.), Польщі - 2,2 (373 тис.), Фінляндії -
1,9 (317 тис.), у Німеччині - 1,4 (231 тис. кілометрів). Приблизно
на одному рівні з Україною перебуває Іспанія
(164 тис. кілометрів).
Найбільша щільність автомобільних доріг загального
користування на 1 тис. кв. кілометрів спостерігається у Львівській
(382 кілометри), Тернопільській (367,5) та Чернівецькій
(354 кілометри) областях, а найменша - в Херсонській
(172,8 кілометра), Миколаївській (197,6) та Луганській
(217,6 кілометра). Середнє значення щільності автомобільних доріг
по Україні становить 280,7 кілометра, різниця між максимальним і
мінімальним значенням дорівнює 2,2 раза.
Частка доріг з твердим покриттям порівняно низька в областях
Кіровоградській (91,2 відсотка), Сумській (89,6) та Волинській
(92,3 відсотка). Найкраще становище в Автономній Республіці Крим,
Івано-Франківській та Полтавській областях, де майже 100 відсотків
автомобільних доріг з твердим покриттям.
Наближеними до європейських стандартів є автомобільні дороги
загальнодержавного значення першої категорії (з чотирма і більше
смугами руху та шириною проїзної частини понад 15 метрів),
протяжність яких 2254 кілометри, або майже 1,4 відсотка загальної
протяжності мережі автомобільних доріг України з твердим
покриттям. До доріг першої категорії насамперед належать
автомагістралі Київ - Бориспіль та Київ - Одеса. По регіонах
дороги першої категорії розподілені таким чином: Київська
область - 401,5 кілометра, Донецька - 236, Житомирська - 232,
Дніпропетровська - 229,5, Харківська - 171 кілометр.
У сільській місцевості важливе значення мають автомобільні
дороги внутрішньогосподарського підпорядкування. Майже
30 відсотків таких доріг без твердого покриття, які в період
несприятливих погодних умов стають непридатними для експлуатації.
Для досягнення забезпеченості України автомобільними дорогами
рівня європейських країн слід побудувати і модернізувати майже
200 тис. кілометрів, у тому числі 60 відсотків у сільській
місцевості. Для налагодження міждержавних зв'язків необхідне
будівництво автомагістралей світового рівня з бетонним або
асфальтобетонним покриттям і багаторядним рухом.
Залізнична мережа. В Україні довжина залізничних колій
загального користування становить 22 тис. кілометрів. У всьому
світі існує тенденція до скорочення загальної довжини залізничних
колій. У Німеччині цей показник дорівнював 36,6 тис., у Франції в
1990 році - 34,1 тис., у Польщі - 22,6 тис., Іспанії - 12,3 тис.,
Австрії - 5,6 тис. кілометрів.
Щільність залізничних колій загального користування на
1 тис. кв. кілометрів території України становить 36 кілометрів.
Цей показник по регіонах нерівномірний. Різниця між максимальним
та мінімальним показником щільності доріг становить 3,8 раза.
Найбільша щільність залізничних колій на 1 тис. кв. кілометрів в
областях Донецькій (61 кілометр), Львівській (59),
Дніпропетровській (49), Харківській (48), Запорізькій (36) та
Закарпатській (48 кілометрів); найменша щільність - в областях
Херсонській (16 кілометрів), Автономній Республіці Крим (24),
Чернігівській та Київській (по 28 кілометрів).
Телекомунікації. Галузь зв'язку та інформатизація є однією з
найбільш науко- та капіталоємних складових інфраструктури держави,
що, з одного боку, відбиває стан її економіки, а з іншого, ця
галузь повинна випереджати розвиток економіки, щоб не стримувати
розвиток суспільного виробництва.
Розвиток галузі зв'язку та інформатизації зберігає позитивну
тенденцію. Забезпечення населення стаціонарними телефонними
апаратами в середньому становить 54 одиниці на 100 сімей. Найвищий
рівень забезпеченості в мм. Севастополі (94) та Києві (92), а
також в Одеській (69) та Запорізькій (68) областях, а найменша - у
Вінницькій (39), Закарпатській (41), Кіровоградській (41) та
Івано-Франківській (44) областях. Причому, у сільській місцевості
цей показник у 2,6 раза нижчий, ніж у міській. Телефонна
забезпеченість досягла 256 одиниць на 1 тис. жителів. У Латвії цей
показник становить 307 одиниць, Литві - 313, Естонії - 354,
Іспанії - 434, Італії - 471 та Франції - 573. Інтенсивно
розвивається мережа мобільного зв'язку та національний сегмент
Інтернет. У 2005 році мобільним стільниковим зв'язком
користувалося понад 29,9 млн. осіб, тобто на 1 тис. населення
припадало 637 абонентів. За 2005 рік Інтернет користувалися
711,4 тис. абонентів. Для порівняння: у Норвегії у минулому році
мобільним зв'язком та Інтернет користувалися відповідно 815 та
463,8 чоловік на 1 тис. населення, у Великобританії - 770 та
329,6 чоловік, Польщі - 259 та 98,4 чоловік. У провідних країнах
Європейського Союзу показники забезпеченості населення
традиційними засобами зв'язку вже протягом певного часу практично
не підвищуються, оскільки досягнуто високого рівня насиченості
ринку.
Фактичний стан справ галузі зв'язку характеризується в
основному низькою телефонною щільністю, фізично зношеним і
застарілим обладнанням, недостатньо розвинутою цифровою первинною
мережею, невеликою кількістю телевізійних каналів для потреб
державних, комунальних та приватних телерадіоорганізацій, високою
питомою вагою ручної праці в поштовій галузі і низькою якістю
поштових послуг. Спостерігається велика диспропорція у рівні
розвитку зв'язку між містами та сільськими населеними пунктами.
У первинній мережі, а також у розгалуженій вторинній мережі
телефонного і телеграфного зв'язку дуже значна частка аналогових
систем передачі і комутаційного обладнання. Низька якість каналів
зв'язку в них особливо дається взнаки при передаванні дискретних
сигналів.
Для розв'язання проблем у галузі зв'язку та інформатизації
необхідно провести значні структурні зміни з метою її
демонополізації, залучення вітчизняного та іноземного приватного
капіталу, створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.
Географічне розташування України вигідне з точки зору
створення транзитних маршрутів з Європи в Азію. Цим зумовлена
участь України в багатьох міжнародних інвестиційних проектах у
сфері розвитку телекомунікацій.
Основним напрямом реконструкції та розширення ємності мереж є
подальше створення цифрових систем передачі, що дасть змогу значно
збільшити ємність станцій телефонного зв'язку, а також створити
комбіновані станції, що використовуються у місцевих, міжміських та
міжнародних мережах.
Житлово-комунальне господарство є однією з тих галузей,
розвиток яких безпосередньо впливає на рівень життя населення.
Найгострішою проблемою залишається забезпеченість населення
високоякісною питною водою. Середній показник споживання води
становить 320 літрів на добу на одну людину, що в 2-3 рази
перевищує аналогічні показники країн Європейського Союзу.
Результати аналізу сучасного стану водогосподарської галузі у
багатьох регіонах свідчать, що екологічні проблеми зберігають
масштабний характер, спостерігається різке погіршення стану
основних джерел питного водопостачання.
Значна кількість населення не має належного доступу до
якісної питної води. У 260 населених пунктах питна вода за
окремими фізико-хімічними показниками не відповідає вимогам
чинного стандарту. Передусім це стосується міст Донецької,
Запорізької, Луганської, Одеської та Херсонської областей. Згідно
з оцінками, близько 40 відсотків існуючих водоочисних споруд
потребують відновлення або вдосконалення відповідно до вимог
стандарту на питну воду. Через відсутність місцевих джерел велика
кількість населених пунктів, у тому числі понад 1200 сільських в
Автономній Республіці Крим та південних областях, частково чи
повністю споживає привізну воду.
У більшості міст (56,3 відсотка) з населенням понад
100 тис. чоловік через значну зношеність основних фондів,
нераціональні витрати питної води в зовнішніх мережах, відсутність
її обліку послуги з водопостачання надаються не цілодобово, а за
графіком.
Недостатність обігових коштів на підприємствах галузі та
незначні обсяги інвестицій не дають можливості здійснювати заходи
щодо модернізації інженерних споруд і мереж водопостачання та
водовідведення.
Четверта частина водопровідних очисних споруд (у вартісному
виразі) відпрацювала нормативний строк амортизації. Фактично
амортизовано 3697 насосних агрегатів, з яких 40 відсотків потребує
заміни.
Загальна протяжність комунальних водопровідних мереж
становить 127,4 тис. кілометрів, з яких 45,2 тис., або
35,4 відсотка (при 34 відсотках у 2004 році), перебуває в
аварійному стані. Нераціональні витрати питної води досягли
31,6 відсотка, а в окремих містах вони перевищують цей показник.
Із загальної протяжності мереж каналізації, яка становить
37,6 тис. кілометрів, до аварійних належать 11,6 тис. кілометрів,
або майже 31 відсоток.
Напружена ситуація склалася в Автономній Республіці Крим, де
в аварійному стані перебуває 40 відсотків каналізаційних мереж
(439,4 кілометра), Донецькій (38 відсотків, або 711,7 кілометра),
Луганській (29 відсотків, або 303,3 кілометра), Херсонській
(45 відсотків, або 214,9 кілометра) та в ряді інших областей.
Найбільш напружений стан з якістю питної води зберігається в
містах Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської та Херсонської
областей.
В Автономній Республіці Крим та 13 областях налічується
близько 1200 сільських населених пунктів, які частково або
повністю користуються привізною водою, у тому числі
383 тис. жителів у 737 населених пунктах - постійно.
Критична ситуація з експлуатації каналізаційних колекторів
склалася у Києві, Чернігові, Львові, Кіровограді,
Дніпропетровську, Керчі, Рівному, Херсоні, Ялті, Севастополі та
інших містах.
Зношеність основних фондів та відсутність належного
фінансування робіт з реконструкції і капітального ремонту
інженерних споруд та мереж водопостачання та водовідведення (лише
8-10 відсотків потреби) спричинили збільшення кількості аварійних
об'єктів та призвели до виникнення надзвичайних ситуацій у
поточному році у мм. Алчевську, Щолкіному, Керчі, Орджонікідзе, в
інших регіонах.
Одним з основних напрямів підвищення ефективності і
надійності функціонування систем водопостачання та водовідведення
є ефективне енергозбереження.
Навколишнє середовище. Аналіз показників техногенного
навантаження на навколишнє середовище в останні роки свідчить про
тенденцію до стабілізації, хоча в цілому його рівень залишається
досить високим.
У розрахунку на 1 кв. кілометр території обсяг викидів
шкідливих речовин в атмосферне повітря становив 7,4 тонни, на одну
особу - 94,8 кілограма. У 2005 році найбільший обсяг викидів від
стаціонарних джерел забруднення (підприємств) спостерігався в
областях Донецькій (1637,7 тис.), Дніпропетровській (993,5 тис.),
Луганській (474,6 тис.), Запорізькій (262 тис.) та
Івано-Франківській (204,2 тис. тонн). Це пов'язано передусім з
розміщенням у названих регіонах промислових об'єктів таких
екологічно небезпечних видів економічної діяльності, як
металургійна, хімічна, у тому числі нафтопереробна, промисловість,
видобування кам'яного вугілля та металевих руд, виробництво
електроенергії тощо.
Найменше забруднювальних речовин викидається в атмосферне
повітря в м. Севастополі (4,2 тис. тонн), областях Чернівецькій
(5,2 тис.), Херсонській (11 тис.), Закарпатській (11,4 тис.) та
Волинській (11,8 тис.).
У більшості регіонів забруднення атмосферного повітря
спричинялося переважно викидами шкідливих речовин від транспортних
засобів (у 2005 році 2,2 млн. тонн). Так, у 19 регіонах такі
викиди перевищили обсяг шкідливих речовин від стаціонарних джерел
забруднення (підприємств), зокрема більш як у 5 разів у
Чернівецькій області, мм. Києві та Севастополі.
Площа територій, які було радіоактивно забруднено внаслідок
Чорнобильської катастрофи та віднесено до зон радіоактивного
забруднення, становить майже 54 тис. кв. кілометрів, у тому числі
25 тис. - ліси. Існує потреба у здійсненні заходів з реабілітації
зазначених територій.
Протягом останніх десятиліть загострилася проблема
підтоплення, що загрожує безпеці проживання населення, знижує
сейсмічну стійкість територій, негативно впливає на ведення
сільського господарства. У 1984-2002 роках загальна площа
підтоплених земель збільшилася з 88,7 до 196,2 тис. гектарів.
Процеси підтоплення набули значного розвитку в областях
Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Одеській, Херсонській.
Щорічні економічні збитки від підтоплення тільки міських територій
оцінюються у 2,2 млрд. гривень.
| Стр.1 | Стр.2 | Стр.3 | Стр.4 | Стр.5 | Стр.6 | Стр.7 | Стр.8 | Стр.9 | Стр.10 | Стр.11 |
<< Назад |
<<< Главная страница
|
