НАЙТИ ДОКУМЕНТ
Постанова № 1001 від 21.07.2006Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року
Текст документа по состоянию на 2 июля 2009 года
<< Назад |
<<< Главная страница
Стр. 4
науково-педагогічних кадрів вищої освіти. У зв'язку з невирішенням
ряду соціальних питань, відсутністю належних умов праці існує
проблема відпливу педагогічних працівників з шкіл, особливо
сільських.
Наука. Україна традиційно вважається державою з вагомим
науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами,
розвинутою системою підготовки кадрів.
Індикатором забезпеченості науковими кадрами країн - членів
Європейського Союзу є кількість працівників, які займаються
дослідницькою діяльністю в загальній чисельності зайнятих в
економіці (у розрахунку на 1 тис. осіб). Найвищий рівень
концентрації спеціалістів з науковими ступенями у економічно
розвинутих регіонах, де зосереджена значна кількість наукових
установ та вищих навчальних закладів. Так, у 2004 році
дослідницькою діяльністю займалося в Україні 1505 установ, у тому
числі 384 - академічного профілю науки, 870 - галузевого, 168 -
вищої освіти і 83 - заводського профілю. Майже дві третини
загальної кількості наукових установ розташовано в економічно
розвинутих регіонах: 25,8 відсотка - у м. Києві, 15,5 - у
Харківській області, 7,2 - Дніпропетровській, 6 - Львівській,
5,5 - Донецькій, 4,9 відсотка - в Одеській області.
На кінець 2004 року в зазначених установах наукові та
науково-технічні дослідження проводили 85,7 тис. науковців,
20,9 тис. техніків і 33,7 тис. осіб допоміжного персоналу (без
урахування сумісників). Тенденція постійного зменшення дослідників
та техніків припинилася і вперше за останні роки їх чисельність
порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшилася на
1,7 відсотка. Разом з тим кількість допоміжного персоналу
зменшилася на 2,7 відсотка. При цьому загальна чисельність
працівників наукових установ практично не змінилася і становила
173,6 тис. осіб.
У різних галузях економіки на кінець 2004 року працювало
понад 77 тис. докторів і кандидатів наук, з яких 27 відсотків
проводили наукові дослідження і здійснювали розробки за основним
місцем роботи, третина - працівники, які поєднували викладацьку
діяльність у вищих навчальних закладах з науковою.
Протягом останніх років питома вага фахівців з науковими
ступенями серед тих, що проводять наукові дослідження і здійснюють
розробки, залишається незмінною і становить близько 20 відсотків.
При цьому їх чисельність порівняно з 2003 роком збільшилася на
1,6 відсотка і становить 21,1 тис. (4,1 тис. докторів і
17 тис. кандидатів наук). Понад дві третини загальної чисельності
докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю,
працювало в наукових установах академічного профілю,
18,5 відсотка - у галузевих науково-дослідних та
проектно-конструкторських установах, 12,9 відсотка - у наукових
частинах та лабораторіях вищих навчальних закладів і лише
9 докторів і 153 кандидати наук (0,8 відсотка) залучені до
виконання науково-технічних робіт у заводському секторі науки.
У 2004 році в м. Києві працювало майже 30 відсотків загальної
кількості докторів і кандидатів наук, у Харківській області -
15,2 відсотка, Львівській та Дніпропетровській - по 6,9,
Донецькій - 6,5, Одеській - 6 відсотків.
Низький рівень заробітної плати науковців та
матеріально-технічного забезпечення наукових досліджень,
відсутність активної популяризації досягнень вітчизняної науки та
її ролі в сучасних процесах розвитку глобальної економіки
негативно відображаються на престижності наукової діяльності в
Україні.
Туризм. Україна, маючи вигідне геополітичне розташування,
володіє значним туристсько-рекреаційним потенціалом - сприятливими
кліматичними умовами, рівнинними і гірськими ландшафтами,
багатством флори і фауни, розвинутою мережею транспортного
сполучення, великою кількістю історичних пам'яток культури та
архітектури.
На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток.
Функціонує 61 історико-культурний заповідник. До Списку
всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО включено Софійський собор з
ансамблем монастирських споруд та Києво-Печерську лавру у
м. Києві, історичний центр м. Львова. Готується до ЮНЕСКО подання
про включення до цього Списку пам'яток м. Кам'янця-Подільського.
У результаті поступового розвитку міжнародного
співробітництва кількість іноземних туристів, які відвідують
Україну, щороку зростала і у 2005 році досягла 17,6 мільйона.
Порівняно з 2000 роком кількість іноземних туристів з Польщі
збільшилася в 12,3 раза, Італії - в 4,9, Росії - в 3,4,
Казахстану - в 3,5, Угорщини - в 3,9, Туреччини - в 2,7,
Німеччини - в 3, Білорусі - в 1,9, Франції - в 2,2, Словаччини - в
4,6, Литви - в 1,9 раза, США - на 38,1 відсотка, Румунії - в
3 рази, Австрії - в 2,1 раза.
Поступово збільшується обсяг внутрішнього туризму. За даними
Державної служби туризму і курортів, їх кількість становила у
2005 році 1,6 мільйона.
Найвищі показники надання туристичних послуг досягнуті в
м. Києві, Автономній Республіці Крим та Івано-Франківській
області, які відвідує понад 50 відсотків іноземних та 40 відсотків
вітчизняних туристів. Пожвавлення роботи суб'єктів туристичної
діяльності спостерігається у Волинській, Івано-Франківській,
Кіровоградській, Луганській, Полтавській, Рівненській та
Харківській областях.
Збільшення обсягів міжнародного туризму позитивно впливає на
розвиток туристичної інфраструктури, сприяє збереженню та
модернізації мережі об'єктів готельної інфраструктури - в
2005 році функціонувало 1192 готелі та інших місць
короткотермінового проживання. Найбільше їх концентрується в
Дніпропетровській області (107), м. Києві (96), Львівській області
(82), Автономній Республіці Крим та Одеській області (по 74),
Донецькій області (73). У підприємствах готельного господарства
обслужено 3,9 млн. осіб, у тому числі іноземців - 713 тис., або
18,3 відсотка загальної кількості осіб.
За останні одинадцять років в об'єкти туристичної індустрії
спрямовано понад 1,7 млрд. гривень інвестицій, передусім в
найпривабливіших регіонах - Автономна Республіка Крим, м. Київ,
Одеська та Закарпатська області.
Україна має розвинуту мережу санаторно-курортних і закладів
відпочинку. У 2005 році їх налічувалося 3245, де було оздоровлено
понад 3,3 млн. осіб. Найбільше санаторно-курортних і закладів
відпочинку розташовано в Автономній Республіці Крим.
До негативних факторів, які впливають на перспективу
комплексного розвитку туризму і санаторно-курортної галузі
(насамперед рекреаційної), належать:
значна територіальна диференціація в господарському
використанні рекреаційного потенціалу (неповною мірою, зокрема,
використовується потенціал Херсонської, Запорізької, Донецької і
Миколаївської областей);
невідповідність якісних характеристик (у тому числі рівня
комфортності) та організаційно-економічного механізму
функціонування рекреаційної інфраструктури міжнародним нормам і
стандартам, зокрема низький рівень послуг у переважній більшості
вітчизняних готелів, що не відповідає їх вартості у зазначених
закладах - у значній частині готелів, розташованих на Південному
березі Криму, ціна двомісного номера в літній період перевищує
100 доларів США на добу, тоді як у готельних комплексах
відповідної категорії Туреччини або Болгарії з помітно вищим
рівнем сервісу вона на 30 відсотків нижча;
неефективність механізму регулювання цін на
туристсько-екскурсійні, санаторно-курортні та готельні послуги,
рівень та динаміка яких повинні визначатися забезпеченістю
індустрії оздоровлення, відпочинку та туризму;
низький рівень маркетингових досліджень у сфері
туристсько-екскурсійної та санаторно-курортної діяльності,
недостатність її інформаційно-рекламного забезпечення, передусім
на зовнішньому ринку.
4. Людські ресурси
Зайнятість і ринок праці. Стрімко зростала чисельність
безробітних у 90-ті роки, а починаючи з 2000 року цей показник
постійно зменшується.
У 2005 році рівень безробіття населення у віці від 15 до
70 років становив 7,2 відсотка проти 11,7 відсотка у 2000 році. У
відповідному періоді цей показник зменшився на 10,2 відсотка - від
0,5 відсотка у Полтавській області до 21,9 відсотка у
Дніпропетровській області. Збільшення безробітних спостерігалося
лише у Миколаївській області (на 9,5 відсотка).
На 1 січня 2006 р. кількість вільних робочих місць та посад
порівняно з 1 січня 2005 р. зросла на 12,1 відсотка і становила
186,6 тисячі. За регіонами цей показник найвищий у
Івано-Франківській та Чернігівській областях, відповідно 53,8 та
44,4 відсотка. Проте кількість вільних місць і посад зменшилася у
м. Севастополі - на 4,3 відсотка, в областях Рівненській - на 5,3,
Хмельницькій - на 10,3, Черкаській - на 16,7 та Сумській - на
23,5 відсотка.
Внаслідок загального збільшення попиту на робочу силу на
1 січня 2006 р. знизився показник навантаження зареєстрованого
незайнятого населення на одну вакансію і становив 5 осіб проти 6
на 1 січня 2005 року. У розрізі регіонів найбільше зниження
спостерігалося у областях Івано-Франківській (з 27 до 17 осіб) та
Тернопільській (з 31 до 24 осіб). Водночас найбільший дисбаланс
між пропонуванням робочої сили та попитом на неї зафіксовано у
Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській та Черкаській
областях, де показник навантаження коливався від 17 до 27 осіб на
одну вакансію.
Залишаються значні диспропорції на регіональних ринках праці.
Так, варіація показника рівня безробіття, визначеного за
методологією МОП, між максимальним та мінімальним його значенням,
становила у 2005 році, як і у 2001 році, - 2,9 раза (максимальне
значення: Житомирська, Черкаська, Чернівецька області -
9,8 відсотка; мінімальне значення: м. Севастополь - 3,4 відсотка).
Рівень зареєстрованого безробіття, %
( 1001а-2006-п )
Невідповідність попиту та пропонування робочої сили, вартості
відтворення робочої сили та її ціни на внутрішньому ринку праці,
що зумовлює бідність населення, стали причиною виїзду громадян
України для працевлаштування в інших країнах, з вищим рівнем
заробітної плати.
За експертними оцінками Мінпраці, за межами України працює
майже 3 млн. громадян, з яких лише 2 відсотки працевлаштовано
суб'єктами підприємницької діяльності, які мають ліцензію на
посередництво у працевлаштуванні за кордоном. Ця категорія
трудових мігрантів, що легально отримали роботу, є соціально
захищеною у трудових відносинах з іноземними роботодавцями.
Основними причинами зовнішньої трудової міграції є
невідповідна оцінка професійного рівня робочої сили, низька
соціальна захищеність як тих, що працюють, так і безробітних.
Вирішення питання потребує удосконалення порядку ліцензування
господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за
кордоном, укладення міжнародних договорів щодо працевлаштування та
соціального захисту громадян, які працюють за межами держави,
забезпечення виконання міжнародних договорів.
На 31 грудня 2005 р. в Україні зареєстровано 432 суб'єкти
підприємницької діяльності, які мають ліцензію на діяльність у
сфері надання посередницьких послуг у працевлаштуванні за
кордоном. За 2000-2005 роки ліцензіатами працевлаштовано більш як
250 тис. осіб.
Україна ратифікувала 11 двосторонніх договорів про
працевлаштування з такими державами, як Словацька Республіка,
Республіка Польща, Литовська Республіка, Латвійська Республіка,
Республіка Молдова, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія,
Російська Федерація, Португальська Республіка, Республіка В'єтнам
та Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамагирія.
З метою врегулювання питань трудової міграції, посилення
соціального захисту мігрантів на території СНД Урядами країн -
членів СНД підготовлено проект Конвенції про правовий статус
трудящих-мігрантів та членів їх сімей, в рамках Єдиного
економічного простору опрацьовується проект відповідної концепції.
Основним позитивним результатом трудової міграції є сприяння
соціально-економічній стабільності в Україні шляхом додаткового
надходження значних фінансових ресурсів, що вигідно не тільки
сім'ям окремих громадян, які є власниками даних ресурсів, а й
державі в цілому, оскільки знижується рівень бідності, зростає
сукупний попит, збільшується обсяг внутрішнього ринку. Крім того,
після повернення з-за кордону значну частину зароблених коштів
українські громадяни витрачають для започаткування власного
бізнесу, створюючи робочі місця не тільки для членів своєї сім'ї,
а й для інших громадян.
II. Основні проблеми регіонального розвитку
Ключовою проблемою, що потребує поетапного розв'язання, є
збільшення диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів,
низька конкурентоспроможність та інвестиційно-інноваційна
активність.
Різні темпи розвитку регіонів протягом 90-х років
підсилювалися кризовими проявами в економіці. Це в основному
спричинено дією механізму ринкової конкуренції, що призвело до
поділу регіонів за їх конкурентними перевагами, різним рівнем
адаптації до умов ринку регіонів з різною структурою економіки та
можливостями місцевої влади до проведення реформ на регіональному
рівні; послаблення ролі держави у спрямуванні та прискоренні
регіонального розвитку.
Поглиблення дисбалансу в економічно-соціальному розвитку на
регіональному та місцевому рівні істотно ускладнює реалізацію
єдиної політики у сфері соціально-економічних перетворень,
збільшує загрозу виникнення регіональних криз, дезінтеграції
національної економіки; перешкоджає формуванню загальнодержавного
ринку товарів і послуг; не дає змоги повною мірою використовувати
потенціал міжрегіонального та прикордонного співробітництва;
ускладнює розв'язання екологічних проблем.
Значна диспропорція у сфері економічного розвитку регіонів
спричинена проблемами, що впливають на конкурентоспроможність, -
незадовільний стан інфраструктури, низький рівень пристосування
робочої сили до ринкових умов, недостатня підтримка розвитку
підприємництва, відсутність інноваційної спроможності підприємств,
деградації навколишнього природного середовища та, як наслідок,
низька інвестиційна привабливість територій.
Зазначена ситуація склалася в основному через відсутність
ефективного механізму обмеження та послаблення впливу диспропорції
у сфері розвитку, ефективного стимулювання діяльності місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та
підприємців, пов'язаної з прискоренням розвитку регіонів на основі
більш повного використання природного, економічного, трудового,
наукового та іншого потенціалу.
Стабільний розвиток регіонів залежить від рівня
диверсифікації економічного потенціалу. Україна належить до
індустріально розвинутих держав світу, має один з найбільших в
Європі структурно розгалужених промислових комплексів.
Разом з тим найслабкішим місцем національної економіки є
структурна розбалансованість промислового комплексу. Його
деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності
виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи.
За роки проведення реформ ситуація істотно погіршилася. Застаріла
і вузькоспеціалізована економічна база більшості регіонів не
відповідає сучасним вимогам ринкової економіки і не використовує
весь наявний потенціал регіонів.
Господарська діяльність деяких регіонів сьогодні базується на
одній - двох галузях, підприємства яких є сировинними або
виробляють проміжну та низькотехнологічну продукцію.
Знижується конкурентоспроможність окремих регіонів на
зовнішньому ринку: питома вага майже половини областей в
загальноукраїнському експорті не перевищує 1 відсотка.
Збільшується регіональна асиметрія за обсягами інвестицій в
основний капітал. Третя частина всіх прямих іноземних інвестицій
припадає на столицю України. У кожному другому регіоні частка
залучених іноземних інвестицій дорівнює або менша 1 відсотка
сукупного обсягу по Україні.
При недостатній платоспроможності внутрішнього ринку значний
вплив на соціально-економічну ситуацію, що склалася в регіонах і
державі в цілому, мають зовнішні фактори - залежність від
кон'юнктури відповідного сектору міжнародного ринку, нестабільне
постачання, відсутність динаміки цін на енергоносії та інші
фактори, що негативно впливають на ефективність діяльності
підприємств монофункціональних регіонів.
Необхідно переорієнтувати економіку регіонів на інноваційну
модель розвитку. Разом з тим науково-інтелектуальний потенціал
регіонів слабо інтегрований у виробничу і невиробничу сферу,
відсутній механізм впровадження дослідно-конструкторських розробок
у практичну діяльність окремих підприємств.
Основним стратегічним ресурсом і чинником економічного
зростання в регіонах є людський потенціал. Процес використання
людського потенціалу в регіонах уповільнюється через ситуацію, що
склалася на ринку праці, низький рівень якості надання соціальних
послуг та освіти, зменшення доходів та рівня особистого
споживання, поширення бідності тощо.
Потребує розв'язання проблема збереження і зміцнення
трудового потенціалу, що має велике значення для сталого
соціально-економічного розвитку України. Саме кількісні та якісні
параметри трудового потенціалу стають в умовах кризових явищ в
економіці та соціальних протиріч у суспільстві основним чинником
розвитку регіонів.
Природна база формування трудового потенціалу
характеризується демографічними особливостями його відновлення,
які виявилися в 60-х - 90-х роках минулого століття та вплинули на
зниження показника народжуваності і збільшення показника
| Стр.1 | Стр.2 | Стр.3 | Стр.4 | Стр.5 | Стр.6 | Стр.7 | Стр.8 | Стр.9 | Стр.10 | Стр.11 |
<< Назад |
<<< Главная страница
|
